Острів Джарилгач представляє собою східну частину єдиної акумулятивної системи Тендра–Джарилгач, утворену режимом наносiв давнiх рiчок, котра в сиву давнину була суцільною косою. На острові знайдено поселення епохи неоліту та селища епохи бронзи.
Мiф про утворення Джарилгацької коси сягає Троянської вiйни. У Дiонiсiя Перiєгета вiн виглядає так: греки вирiшили принести в жертву богам дочку царя Агамемнона, але її врятувала Артемiда, замiнивши ланню, i перенесла на пiвнiчний берег Чорного моря, де зробила жрицею у своєму храмi. Ахiлл покохав жрицю i вирiшив одружитися, але та дала обiтницю безшлюбності i вiдмовила йому. Закоханий Ахiлл вирiшив взяти Іфiгенiю силомiць, погнавшись за нею, та жриця вирiшила лiпше кинутися в море, аніж зрадити Артемiду. Рятуючи свою жрицю, богиня Артемiда стала посипати перед нею пiсок. Так утворилася багатокiлометрова пiщана коса, що отримала назву Άχιλλέως Δρόμος, тобто Ахiллiв Бiг. Євстафiй писав: “Цей Бiг пробiг еллiнський герой Ахiлл, переслiдуючи Агамемнову доньку Іфiгенiю, вкрадену з Авлiди в Скiфiю, коли Артемiда пiдмiнила її ланню для жертви”. Жителi Ольвiї заснували на косi святилище i проводили тут Ахiллеї – спортивнi свята, провiдне мiсце в яких займав бiг та кiннi ристалища. Інакше описує легенду Мела Помпоній, він пише, що Ахіл після перемоги над ворожим флотом, в водах Чорного моря, святкував перемогу разом зі своїми товаришами і на цьому півострові влаштував змагання з бігу.
Міф про Ахілла
розповідає про події, що були до Троянської війни. А відразу після загибелі
Трої кораблі Одисея пройшли через Босфор, і сплутали малоазійський берег Лувії
з африканською Лівією. Згідно поемі Одисей перейшов Чорне море й пристав до
якогось Козиного острова. Тут він з друзями потрапив в руки одноокого циклопа-людожера,
а потім чудом врятувався. Лише серед причорноморських племен були відомі
одноокі арімаспи, колишні раби скіфів, котрі як відомо осліплювали своїх
невільників. Арімаспи ці канібали не проти були поласувати людським м’ясом.
Читаємо Гомерову “Одисею” – “Є острівець там пустинний і дикий, ні далеко ні
близько від берега, лісом вкритий, у великій кількості там дикі кози…” Як видно
з карти в північному Причорномор’ї є лише один острів, що відповідає опису
Гомера – Джарилгач.
Геродот (V ст.
до н.е.) у “Мельпоменi“ вказував: “Рiчка Гiпакiрiс… впадає в море бiля мiста
Каркiнiтiди, залишаючи на правiй сторонi так зване Ахiллесове ристалище”. Вiн
також говорив про “Гiлею” (ця мiсцевiсть лежить бiля Ахiллесового ристалища).
Страбон (І ст. до н. е.) в “Географiї” уточнював: “Перед гирлом Борисфену
знаходиться острiв i на схiд вiд нього тягнеться велика коса, що носить iм‘я
Ахiллесове ристалище... довжиною на схід 1000 стадій... вода там колодязна...
Коса закінчується мисом Тамiракі, і має пристань, повернену до материка”.
Страбон також говорив про три маленьких острова в Каркінітській затоці.
Гай Плiнiй
Старший в “Historia Naturalis” (І ст. н. е.) писав: “Далi острiв Ахiлла, що
славиться могилою цього чоловiка, i за 125 000 крокiв вiд нього в поперечному
напрямку простирається у формi меча пiвострiв, i на ньому вправлялися в бiгу i
тому вiн називається Dromos Achilleos, довжина його, як повiдомляє Агриппа, 80
000 крокiв… Іншi острови в Каркiнiтськiй затоцi: Кефалонiс, Росфодуса i Макра”,
локалiзувати їх важко, оскiльки, крiм назв, iнших даних немає. Мела Помпонiй у
книзi “Про положення Землi”, близько 44 р. н. е., повiдомляє: “Dromos Achilleos
– довга смуга землi, що з‘єднується з берегом вузьким перешийком, потiм на
великому просторi потрохи розширюється…”
Флавiй Аррiан
в “Об’їзді Евксинського понту” близько 137 р. н.е. писав: “Вiд мису Тамiракi
розмiщується Άχιλλέως
Δρόμος, дуже довга i вузька берегова смуга, що
тягнеться вздовж затоки на 160 миль, а в ширину – 120 м; кiнцi її мають вигляд
ейонiв (островiв з мiлинами), що знаходяться вiд берега за 8 миль. Посерединi
його вузький перешийок, що сполучається з материком”.
Клавдiй
Птоломей (ІІ ст. н.е.) вказує координати захiдного мису
Άχιλλέως
Δρόμος , що називається Священний мис, перешийок
Бiгу, а також схiдний мис, що називається Мiсарiдой, або Нiсарiс. Вiдстань вiд
захiдного мису до перешийку 1о 10', вiд перешийку до схiдного мису –
0о 45'. Однi й тi ж координати зi схiдним мисом має мiсцевiсть
Кефалонiс, а на 0о 15' захiднiше вказана Прекрасна гавань, що
вiдповiдає сучаснiй пристанi на косi Глибока там, де нинi пляж. Могло існувати
поселення Кефалонiс,
ймовірно засноване греками-колонiстами з острова Кефалонiя, що знаходиться бiля
захiдного берега Грецiї.
На початку V ст. н.е. Dromos Achilleos почав розпадатися на окремi острови, та назва його певний час ототожнювалася з Руссю. Євстафiй вказує, що Роси, живуть бiля Ахiллесового Бiгу, а Симеон Логофет у X ст. називає “'Ρώς Δρομΐται”, тобто Русичi–Дромiти, вiд δρόμος. У ІХ ст. Гвiдо Равенський у своїй “Географiї” острови, що розпалися, називає Дандареон. Захiдний з островiв отримав назву святого Еферiя на честь першого Херсонеського єпископа, котрий жив у ІV ст. н. е. Ф. Брун пише: “в 911 р. ми застаємо тут Русів, що ловлять рибу”.
Вiзантiйський
iмператор Костянтин Багрянородний (952 р. н.е.) згадував: “У морi лежить острiв
Св. Еферiя... вiд гирла рiчки Днiпро йдуть Адари (Adara), мiсце бiльш близьке
до Нiкропiл, нiж до рiчки”. “Повесть временных лет”, говорячи про договiр
вiзантiйцiв з русичами 945 р., вказує: “Не мають права русичi зимувати в гирлi
Днiпра… i бiля святого Еферiя”. В. Татищев 1744 р. у “Российской истории”
писав: “Думаю, чи не той це острiв у Плiнiя i Птоломея, що Дромус Ахiллеса
названий”. Щодо cв. Еферiя, то В. Татищев вказує на те, що це острiв Сабiк.
Sabik, вiд арабського “ас-сабiк” – “той, що йде попереду”, тобто це перший
(західний) острiв з тих, на якi розпався
Άχιλλέως
Δρόμος, нині це острів Тендра.
Арабський
географ Аль-Ідрiсi у 1154 р. на власнiй картi проти гирла Днiпра розмiстив лише
острiв Андiсiра. Острів вказаний як населений, має багато овець та верхових
тварин. Він простирається в довжину з заходу на схід. Вiд цього острова на схiд
знаходиться острів Саранба, вiд якого, як зазначає автор, пiвдня шляху до
Херсонеса. Саранба це ймовірно Тарханкутський півострів, а Андісіра вірогідно
Тендра–Джарилгач.
На
європейських картах ХІV – ХV ст. вiд Кiнбурна до Каркiнiтської затоки
розташовувалося три острови, захiдний мав назву Zacori або Zagori, середнiй –
Megatico (Megarico) або Άπιδεία.
Άπιδεία
– “Це низький голий острiв, на
якому знаходиться самотня сосна”. Схiдний острiв вказувався на рiзних картах
по-рiзному – Izola Rosa, Rubea, Rubra, Rаsinas. Першi два острови – частини
нинiшньої Тендрiвської коси. Izola Rosa – великий острiв, ймовiрно, “острiв
русичiв”, що був перевалочною базою для купцiв i мiсцем ремонту суден, або
“острiв Червоний”, можливо, на ньому знаходилися маячні вогнi, адже мiлини
таїли небезпеку для мореплавцiв. Але в Європi ще збереглася i давня назва
острова, в 1523 р. iталiйський iсторик Джовiо Паоло писав: “Бiля Ахiллова Бiгу,
в Херсонесi Таврiйському живуть татари”. Мартин Броневський називає узбережжя
Чорного моря, між Перекопом і Кінбурнською косою – Астм.
В лейденському
портоланi 1553 р. вказано острiв, що мав назву τό
Νήσί τών
Πουλιών, тобто острiв птахiв. Назва Пташинi
острови нинi збереглася за Каланчацькими островами, що розташованi за 12 км вiд
схiдного кiнця Джарилгача, тож можливо τό Νήσί
τών Πουλιών – це сучасні
Пташині (Каланчацькі острови), що тоді мали значні розміри. В портоланi
вказано, що затока “добра для зупинки, має добре i чисте дно з глибиною до 8
метрiв”, тож в 1558 р. на островi Джарилгач вперше зупинилися українські козаки
пiд час походу на Перекоп.
У грецькому
портоланi 1573 р. вказується острiв, що зветься Νήσί
τής Ρόσας, в iспанських картах
1605-1634 рр. вiн Izola di Ressinas. У французькому портоланi 1669 р. острiв
називається isle Cazore (Казоре), а у француза Г. де Боплана Джарилгач
вiдсутнiй взагалi. В 1648 р. Боплан вказує лише Tentere: “Це острiв, що за
чотири милi вiд гирла Днiпра, має 3–4 милi довжини, майже голий, ростуть там
лише невисокi чагарники. Тут дуже смачна прiсна вода, а довкола острова є
зручнi мiсця для причалювання суден”. В 1665 р. Е. Челебі згадуючи про Тентере
вказує, що це не острів а саме острови. В запоріжському описі Тендри 1697 р.
сказано: “на нижній голові того острова є сім тополь, а під тими тополями вода
солодка”.
Цікавою є
“Carte de la Krimee… en 1737”. Від Дніпровського лиману до Перекопу на цих
картах розміщено чотири острови. Перший на карті 1737 р. зветься Sabik, що в
турецькій мові означає “негідний” або “некорисний”. Другий острів Tendra, назва якої закріпилася
остаточно, можливо від турецького “тäнтрä” – тинятися, бути не
впевненим. Третій острів Terlagan, назва якого походить мабуть від турецького
“тірлеучен” тобто “вологий”, “спітнілий”, цей острів можливо і є сучасний
Джарилгач. Четвертий острів на карті вказаний нерозбірливо.
В “Атласi
Росiйської iмперiї 1745 р.” є карта Малої Татарiї, де вiд Кiнбурна до Криму
вказанi острови: Стинцев, Тендра, Терлаган та Денгел. Стинцев мабуть і є Св.
Еферій, він же Сабік. Тендра локалiзацiї не потребує. Терлаган, котрий мiж
Тендрою i Денгелом, – це вже без сумніву сучасний острiв Джарилгач. Денгел – це
ймовірно сучасний пiвострiв Карабай, що на схiдному боцi Каланчацького лиману.
Це припущення підтверджується тим, що на південній окраїні півострова є мис, що
нині має назву Денгелтип. Тодiшнi розмiри острова Денгел обумовленi тим, що,
ймовірно, вiн являв собою єдине ціле з сучасними Каланчацькими (Пташиними)
островами.
Французький
консул у Кримському ханствi Шарль де Пейсонель, у 1765 р.. вважав, що сучасний
йому Сабік це Св. Еферiй. Пейсонель повiдомляв: “Острiв, який, як я думаю,
називався Св. Еферiй. Не слiд плутати його з iншим островом, розташованим на
схiд у напрямку до Криму, що Костянтин Багрянородний називає Адара (Adara), з
якого татари помилково витягли iм‘я Tenterе, яким вони називають його зараз”.
На
“Пограничной карте Российской и Турецкой империй…сочиненной Ф. Шмидтом в 1769
г.” перший острів зветься “Задской” від турецького “зад” – народжений (рідний),
або “зада” – син. Далі Тендра і
Терлаган, четвертий острів Тенгал, і його назву виводять від турецького “тенг”
– рівний, або від “тенгал” – бути рівним.
На карті
“Полуостров Крым с сопредельными
землями 1774 г.” зображено дві коси східна без сумніву сучасна Тендрівська,
західна Джарилгацька, котрі розташовані вздовж берега. Але крім того, від Кін
бурна до Перекопа, вказуються ще п’ять (!) островів, один острів біля самого
Кінбурна, два острови південніше східної коси, ще два західніше західної коси
біля Кримського узбережжя. Тобто в карті переплітається як тодішні уявлення про
розміщення островів так і картографічна традиція. На карті інженер-полковника
Томілова (1775 р.) вказуються тільки два острови, східний під назвою Денгел,
західний нерозбірливо.
Іоганн Тунманн
у 1777 р. та 1784 р. у книзi “Кримське ханство” чiтко вказує татарськi назви
островiв: “Лежать острови Сабiк, Тендра, Терлаган i iн., що називаються
татарами загальною назвою Тентере, що колись були з’єднані довгою вузькою
смугою землi (Вєрдєр), котру греки називали ристалищем Ахiллеса, Дромос
Ахiллеос; воно приблизно в серединi сполучувалося з материком. Однак вже на
початку п‘ятого столiття по Р. X. воно почало розпадатися на острови i тiльки
високi частини виступали над водою. Вперше у Гвiдо з Равенни вони названi
Дандареон. Імператор Костянтин називає їх Адара, або, напевно, правильнiше –
Тандара. Цi острови населенi рибалками”.
Тунман не
називає четвертого острова, а на карті Новоросійської губернії (1800 р.) в
цьому місці вказано тільки невеличкий півострів, про який А. Скальковський пише
як про “ничтожный” острівець Карабай (з тюркського – масна родюча земля), проти
Каланчацького лиману в Чорному морі.
Отже, протягом
ХVІІІ ст. i татари, і турки, i росіяни називали сучасний Джарилгач –
Терлаганом, така назва збереглася за островом аж до приєднання до Росiйської iмперiї,
а сучасна назва – бiльш пiзнього походження. Але ж у багатьох книгах
вказувалося, що “Джарилгач” у перекладi з татарської (чи тюркської) – “горiлий
лiс” або “обпаленi дерева”. З видання в видання переказували iсторiю про те, як
у середнi вiки татари, вперше ступивши на острiв, побачили згорiлi пнi, звідси
й назва. Але, по-перше, нiхто з середньовічних авторiв не вказував, що на
островi був лiс. Той же І. Тунманн писав: “Нiде немає також лiсiв, тiльки
подекуди зустрiнеш чагарник”. По-друге, якщо на островi в Каркiнiтськiй затоцi
горiли дерева, то що горiло на захiдному березi Криму, бiля села Водопiйне, де
розташоване солоне озеро Джарилгач, площею 184 кв. км? І, головне, переклад
“Джарилгач” як “горiлий лiс” надуманий, насправдi татарською “горiлий лiс”
вимовляється як “яник орман”. “Джар” у татарськiй мовi – те саме, що i
татарське слово “яр” i перекладається як “обрив”, а “iлга”, або “йилга” в
перекладi “балка”, або “лощина”. Тобто “Джар-iлга” – це “обрив з лощиною”,
росiйською “обрыв с оврагом”. У працi А. Скальковського “Опыт статистического
описания Новороссийского края” (1850 р.) етимологiя Джарилгача походить саме
вiд яру, або лощини.
На “…карте от Кинбурна до Перекопа…1788 г.” островів лише два – Тендра і острів без назви але майже з сучасними контурами Джарилгач, котрий має дві промоїни на косі, а сучасне озеро устричне з’єднується протокою з Джарилгацькою затокою. Вздовж берега від Тендри до Джарилгача напис “в сем месте могут быть линейные корабли”. О. Силин в книзi “Народ мiй є! Народ мiй завжди буде” вказує, що в кiнцi XVIII ст. на островi Джарилгач розмiщувався кордон Чорноморського козацтва, сформований з колишнiх запорiзьких козакiв.
Назва
Джарилгач вперше вказана в атласi Росiйської iмперiї видання 1800 р. на картi
Новоросiйської губернiї. Указом Імператора Олександра І, від 31 січня 1804 р.,
острiв Джарилгач наданий у власнiсть раднику комерції Вільгельму Рув’є. Як
вказував А. Скальковський, Рув’є був найкращим французом, котрий займався
розведенням мериносових овець у Криму i на косi Джарилгач. Загалом уряд надав
Рув’є 100 тисяч рублів і 25 тисяч десятин землі як на самому острові так і на
узбережжі. В 1808 р. Рув’є мав на
острові 4 тисячі овець другого і третього покоління та 4 тисячі першого покоління
з циганськими вівцями. Цього року на острові побував спеціальний посланець
уряду А. Жерєбцов, котрий склав не дуже гарний для Рув’є звіт. Головною умовою
російського уряду, що б Рув’є довів поголів’я в 1817 р. до 100 тисяч, і
продавав їх за ціною не вищою 25 рублів за барана та 15 рублів за вівцю. До
1811 р. згідно звіту Таврійського губернатора, у Рув’є загалом було 18895
овець, з них: іспанських (трьох поколінь) – 8254, цигайських (першого
покоління) – 4833, волошських – 5801, крім того 1509 кіз. В 1820 р. лише на острові Джарилгач нараховувалося
37 тисяч голів кращих мериносів, з яких лише за вовну господар отримав 112
тисяч рублів.
Нащадками
Рув’є були його зятя Р.О. Васал, К.І. Потьє та П.А. Марі, між якими були
розподілені стада і землі в тому числі і острів. Станом на 1850 р. островом
володіли всі троє спільно. Загальна кількість овець в той час була у Васала 60
тисяч, у Потьє і Марі по 30 тисяч. Для порівняння в той же час у Балтазара
Скадовського овець було лише 10 тисяч.
У першi роки
ХІХ ст. на островi було встановлено навiгацiйнi знаки. На картi 1851 р. чiтко
видно 4 знаки в глибинi затоки i 5 знакiв – на схiдному кiнцi острова. Острів
Джарилгач дуже добре видно на карті частини Дніпровського повіту 1811 р.,
затока щоправда називалася Джариманлацька. Та найдетальніший план острова було
складено землеміром Хорошевським в 1833 р.
Першi замiри
глибини Джарилгацької затоки були зробленi в 1836 р. Чорноморською
гiдрографiчною експедицiєю. На пiвнiчному березi Джарилгача була затока, яка ще
в 1839 р. з‘єднувалася з Джарилгацькою затокою, пiзнiше протоку занесло пiском
i утворилося озеро, на якому з 1846 р. збирали сіль.
В 1853 р.
згадується, що від Тендри до Каркінітської затоки розташовуються 17
риболовецьких партій в яких працювало 264 робітника, про те скільки їх
працювало на Джарилгачі або в Джарилгацькій затоці невідомо. Наприкінці ХІХ ст.
рибопромисловець Сєріков орендував у Васала весь острів Тендра та прилеглі
береги. Рибальські артілі Сєрікова рибалили і біля берегів Джарилгача, оскільки
іншого монополіста там не було.
У “Лоцiї
Чорного моря” 1851 р. сказано, що на острiв “з материка через промоїну було
перекинуто мiст, по якому взимку
переганяли отари овець, влiтку заготовляли сiно для них”. Крiм того, подано
додатковi орiєнтири – церква в с. Красному, 3 будинки i копицi сiна на самому
островi. Копицi сiна “пiдкажуть вам на деякий час напрямок коси i то тiльки
влiтку, взимку худоба поїдає їх i, входячи (в затоку), весною залишається
тiльки вдивлятися в маячнi знаки”. “Знайдену воду треба буде тягти впоперек
коси на плечах кілька верст по багнистій мiсцевостi i потiм по обмiлинi до
шлюпки, яку треба вiдтягувати досить далеко, якщо хочете вантажити воду”.
Цікаві епізоди
часів Кримської війни 1854 р. пов’язані з островом Джарилгач. У вересні 1854 р.
ворожі пароплави підійшли до Тендри. Губернатор наказав вивезти звідти все, що
можна а решту спалити. 26 листопада 5 ворожих кораблів підійшли до острова
Джарилгач. Губернатор наказав спалити сіно, а худобу відігнати з Джарилгача.
Зять Васала Потьє оцінив сіно в 4650 руб., але земський суд встановив ціну в
800 руб. В січні 1855 р. з 76 скирт сіна на Джарилгачі перевезли на материк
лише 24. Ворожа ескадра дійсно висаджувалася на острів за водою і
використовувала сіно лише для розведення багаття. 25 травня 1900 р. газета “Юг”
писала, що “Джарилгацька бухта… була відома навіть іноземцям, ще в кримську
компанію там зупинявся об’єднаний ворожий флот.”
В лоції
Чорного моря 1867 р. вказано, що “берег Джарилгацької коси можливо змінювався”,
а на ст. 72 цієї ж лоції читаємо: “від конечності Джарилгацької коси до
Сари-булатської пристані, Каркінітська затока для плавання не придатна”. В 1893 р., на запрошення С. Скадовського,
замiри глибини здiйснював викладач Херсонських морехiдних класiв, котрий
з‘ясував, що за 57 рокiв вiдстань вiд материкового берега до острiвного
збiльшилася на 213 метрiв.
В. Румель 1896
р. писав: “Джарилгацька коса являє собою мулову мiсцевiсть, обрамлену з усiх
сторiн горбами. Особливостi пiскiв пiвнiчного берега коси в тому, що там, бiля
самого морського берега, викопавши яму в 1,5-2 сажнi, можна мати чудову питну
воду, котра тримається в пiску внаслiдок капiлярностi, якщо рити глибше, вода
стає солоною… Восени, до кiнця росту, водоростi великою масою спливають на
поверхню води i пристають до берега затоки, де пiддаються гниттю, особливо
багато їх викинуто бiля Джарилгацької коси, де вони утворюють вздовж берега вал
висотою до половини сажня”.
В 1902 р., на
мисi Джарилгач, встановлено
Джарилгацький маяк, виготовлений у Парижi у вигляді білої залізної башти
розкосої системи з центральною трубою. Висота його 24,4 м, вiн забезпечував
видимiсть свiтла до 14,8 миль. В описі маяків і буїв Чорного моря за 1934 р.
вказуються всі параметри Джарилгацького маяка. Координати 46о 00’
та 33о 04’. Маяк та будинки
були побудованi за 200 м вiд моря, але берег вiдступав щороку приблизно на 1,5
м.
З 3 червня
1902 р. першим начальником Джарилгацького маяка був губернський секретар,
або по-вiйськовому корнет, Володимир Олександрович Дунiн. Йому було призначено
оклад – 591 рубель на рiк. У березнi 1903 р. на посаду начальника маяка
призначено вiдставного колезького секретаря (тобто поручика) Аркадiя Павловича
Чекова, котрий, ймовірно, перебував на цiй посадi до 1917 р., отримуючи,
починаючи з 1907 р., 650 рублiв на рiк.
М.Сарандiнакi
в книзi “Крым путеводитель”, що була видана в 1914 р., вказував, що середня
температура листопада на Джарилгацькiй косi +6° С, атмосфернi опади весною в
районi Джарилгацького маяка – 75 мм, i така ж кiлькiсть опадiв на Джарилгацькiй
косi влiтку.
На початку ХХ
ст. на островi була велика кiлькiсть чайок, крячок, куликiв та качок, жителi
села Красне займалися кустарним миловарiнням з яєць цих птахiв. На островi
деякий час випасали верблюдiв С. Скадовського.
К.
Паустовський так писав про Джарилгацьку затоку: “Бiля пiвнiчних берегiв Криму є
своє “Саргасове” море. Називається воно Джарилгацькою затокою. Там зарослi
зостери пiднiмаються восени з дна великими полями. Пароплави, потрапивши у них,
намотують на гвинти великi клубки морської трави, зупиняються, кидають якорi i
чекають допомоги. Всi береги затоки заваленi гниючою травою. Її гострий запах
чути в степах за кiлометри. Зостера надає морськiй водi темно-зеленого кольору.
Тiльки великi мiлини, де вона не росте, блищать у рiзних мiсцях островами
свiтлої води. З щогли пароплава по кольору води можна накидати карту глибини
пустельної степової затоки з її пiщанними островами, заростями комишiв i дикими
птахами, що гнiздяться бiля зруйнованих маякiв”.
У 20-тi роки
ХХ ст. на островi було поселення з трьох жилих будiвель, де жили кiлька сiмей,
котрi утримували овець вiд радгоспу “Червона зiрка”. В 20-х роках вузька коса
Джарилгача в декiлькох місцях була перемитою, i півострів став островом.
Джарилгацький
маяк працював понад 80 рокiв, у будинках бiля нього в 20-х роках ХХ ст.
було розквартировано прикордонний загiн, пiзнiше жив персонал по обслуговуванню
маяка, існувала метеостанція. В 1924 р. начальником джарилгацького маяку був
Соколов, разом з ним працювали Рєзанов, Шаповалов, Сєлищев. Саме вони в ніч з
24 на 25 червня 1924 р., коли був шторм 8 балів, в 3 кілометрах від маяка
врятували парусне судно “Рєзвий”.
У 1923 р.
острiв було включено до складу заповiдника “Асканiя Нова”. Згiдно з коротким
описом Джарилгача, зробленим М. Шалерманем у 1927 р., на островi “можна
видiлити 4 смуги: пiвнiчний берег з намивами Zostera (шириною вiд 3 м до 1,5
км) пiску i черепашки; солонi озера i солончаки з типовою рослиннiстю; степ, що
займає середню частину острова; пiвденний берег з пiщаним пляжем i кучугурами”.
В 1927 р. було створено Приморський заповiдник площею бiля 32 тис. га, куди
увiйшли острови, коси та узбережжя Чорного i Азовського морiв. У Приморський
заповiдник була включена захiдна частина Джарилгацької затоки, весь острiв
Джарилгач зi смугою акваторiї навколо нього шириною 1 км. У 1933 р. з
Приморського заповiдника було видiлено самостiйний Чорноморський заповiдник,
куди продовжував входити острiв Джарилгач. Основною метою створення заповiдника
була охорона птахiв пiд час мiграцiї, зимування та гнiздування. В 1933 – 1934
рр. рослині ресурси острова досліджував С.О. Ілічевський.
З 1931 р. i до
початку вiйни начальником Джарилгацького маяка був Василь Володимирович Чернов.
Вiн же виконував цi обов‘язки i пiсля вiйни до 1952 р. В описі маяків і буїв Чорного
моря за 1934 р. вказується, що на острові на той час було два маяка. Координати
Софіївського маяка вказуються в 46о 04’ п. ш. та 32о
31’ с. д., являв він собою залізну ажурну
основу червоного кольору з квадратною вершиною. Висота маяка над рівнем моря
була 17.4 м, а дальність світла у ясну погоду 10 миль. Нині на цьому місті
світловий знак “Софієвський”. Крім того вказувався також Буй Джарилгацький в 46
о 03’ п. ш. та 33 о
05’ с. д., висота буя 2.1 м, а дальність
світла у ясну погоду 2 милі.
В 1937 р.
велику частину острова виключили зi складу заповiдника i передали колгоспам
Скадовського району пiд випас худоби, заповiдною продовжувала залишатися лише
частина площею 982 га.
У вересні 1941
р., коли Скадовськ був зайнятий німецькими військами, командування
Чорноморського флоту залишило на острові Джарилгач “Службу спостереження та
зв`язку головної бази Чорноморського флоту” з 17 моряків на чолi з старшиною 2
статті Іваном Кочетковим. Їх метою було спостереження за переміщенням німецьких
кораблів i літаків. 18 вересня 1941 р. в районі острова Джарилгач, загинув
червонофлотець Асман Мустафа Чаус (1921 р.н.), а 26 вересня червонофлотець
Петро Леонтійович Григорівський (1907 р.н.). В вересні, під час вилазки на
материк, загинули командир відділення сигнальників, старшина 1 статті Тимофій
Григорович Клименко (1914 р.н.) та червонофлотець Василь Якович Кожемякін (1921
р.н.).
Наприкінці
вересня загін поповнився диверсійною групою з 13 чоловік на чолi з комісаром
Віктором Виноградовим. 1 жовтня 1941 р. під час повернення з Новоолексіївки, на
острові загинули командир відділення Іван Васильович Кочетков (1919 р.н.) та
старший політрук Віктор Єлисейович Виноградов (1904 р.н.). Також загинули
командир відділення електриків, старшина 2 статті Сергій Дмитрович Бондін (1917
р.н.), червонофлотці Іван Васильович Мороз (1919 р.н.), Микола Лук`янович
Колєсніков (1914 р.н.), Микола Семенович Бойцов (1921 р.н.), Микола Семенович
Попцов (1922 р.н.).
10 жовтня
1941р. німці намагалися висадити на острів десант, тоді в бою загинули командир
посту сигнальників, старшина 1 статті Григорій Михайлович Нікітас (1908 р.н.)
та червонофлотці Лука Мефодійович Балоленко (1910 р.н.), Віктор Гнатович
Неводничий (1919 р.н.) та Якович Бернгиштейн (1916 р.н.). Десант ворога був відбитий.
17 жовтня 1941 р. на острів висадився десант у
кілька сотень німецьких автоматників. У захисників острова були лише 3
кулемети, гвинтівки та гранати. Цього разу німцям вдалося ліквідувати “Службу
спостереження та зв`язку”. В той день загинули червонофлотці Афанасій Іванович
Романенко (1913 р.н.), Григорій Васильович Рубцов (1917 р.н.), Семен Михайлович
Мотлашевський (1921 р.н.), Микола Дем`янович Вакулін (1912 р.н.), Павло
Арсентійович Григор`єв (1921 р.н.), Семен Петрович Звягін (1912 р.н.), Василь
Григорович Карнаухов (1909 р.н.), Генріх Петрович Клемят (1920 р.н.), Мефодій
Антонович Грищенко (1902 р.н.), Дмитро Дмитрович Антошкін (1912 р.н.), Георгій
Варфоломійович Ломідзе (1921 р.н.), Василь Григорович Шадорін (1910 р.н.), та
пропав без вісті Петро Миронович Гладирьов (1913 р.н.). Смертю хоробрих поліг і
останній командир старшина 2 статті Олександр Вікторович Лютий (1912 р.н.). У
пам‘ять про їхній подвиг, у 1967 р., бiля пристані на косі Глибока споруджено
пам‘ятник.
У період з
1943 р. i до закiнчення вiйни на островi Джарилгач розташовувався пост
спостереження, сповіщення i зв‘язку, на якому несли вахту три моряки. В 1944 р.
над островом був збитий німецький літак “Хейнкель–126”. Він сів на фюзеляж на
косі, на світанку п’ять німецьких льотчиків готувалися до відплиття на
надувному човні, всі вони після нетривалої перестрілки здалися.
У 1951 р.
частина острова (982 га) втратила свiй заповiдний статус, а 1953 р. зi складу
Чорноморського заповiдника була виключена акваторiя Джарилгацької затоки. Випас
худоби привiв до того, що вже наприкiнцi 50-х рокiв острiв був перетворений у
пустелю i, по сутi, втратив господарське значення.
В 1960 р.
рiшенням Ради мiнiстрiв УРСР було створено Скадовське лiсництво площею 7782 га,
мета якого – створення навколо курорту Скадовська зеленої зони. Острiв був
роздiлений мiж Скадовським лiсництвом i Новоолексiївським лiсництвом захiднiше
пристанi на косi Глибока. Бiля коси Мiлка в 60-х роках ще добували пiсок
вiдкритим екскаваторним методом, а в бухтi коси Глибока утворена пристань та
почав дiяти пляж, котрий iснує й нинi. Там знаходиться водонапірна башта
висотою 9,7 м та декiлька споруд.
У 1952-1957
рр. керував маяком Никифор Архипович Смирний, а після нього до 1963 р. –
Анатолiй Васильович Климак. В 60-х роках ХХ ст. сильний шторм зруйнував
один з будинків біля маяку. Нинi залишки
будiвлi ще стоять, i морськi хвилi б‘ються об них. У 1963-1966 рр. головним
маячником був Трохим Юхимович Литовка, потiм протягом року – Володимир
Данилович Лихогуб. Два роки керував маяком В‘ячеслав Олексiйович Ямшиницький, а
з 1969 р. справами маяка переймався Михайло Михайлович Пензов. У 1997 р. бiля
старого маяка подалi вiд моря було споруджено новий. Старий маяк поки вiдкритий
i є чудовим оглядовим майданчиком, з якого видно материкове узбережжя
Херсонщини i навiть Криму.
Постановою
Ради Міністрів УРСР №550 від 02.10.74 р. було створено Джарилгацький ботанiчний
заказник республiканського значення для охорони золотобородника цикадового
(Chrysopogon gryllus) - рiдкiсного виду рослин, здатного закрiпляти сипучi
пiски. Площа заказника – 300 га, що складає 5,35% вiд загальної площi острова i
займає 52, 53 та пiвнiчну частину кварталiв 62 63 Скадовського лiсництва.
У
відповідності з постановою Ради Міністрів УРСР від 10 грудня 1977 року № 606
острів Джарилгач визначено як резервна територія для організації тривалого
відпочинку та туризму.
В 70-х роках
ХХ ст. острiв мав двi промоїни на 200 м i 30 м, тобто мiж островом i селищем
Лазурне iснувала коса-островок. Та на початку 2000 р. затягло єдину на той час
протоку, i острiв знову став пiвостровом. Така ситуацiя унеможливила збiльшення
рибних запасiв у Джарилгацькiй затоцi i заважала природному очищенню затоки.
Тому в 2002 р. Скадовський риболовецький кооператив “Приморський” вiдновив
промоїну бiля селища Лазурного на 100 м, Джарилгач знову став островом.
Оскiльки
острiв за 25-50 метрів вiд берега оточений мiлиною менше 2 м, там розмiщуються
кiлька свiтлових знакiв i буїв. Свiтловий знак Софiївський (46о04”N,
32о32”E) встановлено на пiдвищеному пiвнiчному березi бiля селища
Лазурне поблизу початку Джарилгацької коси. Пiвденно-схiдна частина мiлини
огороджена пiвденним буєм, розташованим за 5 кабельтових на пiвдень вiд мису
Джарилгацький бiля схiдного кiнця острова. Пiвнiчно-схiдна мiлина огороджена
схiдним буєм, що розмiщується на вiдстанi однiєї милi на пiвнiчний схiд вiд
мису Джарилгацький. Мiлина з пiвночi огороджена свiтловими i звичайними буями,
що розмiщуються у 6 кабельтових на пiвдень вiд рекомендованого шляху, що веде
до пiдхiдного каналу порту Скадовськ. Світловий знак Червоний встановлено в
захiднiй частинi острова проти села Красне.
В 90-х роках
ХХ ст. в бухті Глибока підприємливим скадовчанином облаштовано пляж. На пляжі розміщується кафе,
дерев‘яні лежаки, грибки, встановлено роздягальні, є питна вода. Щосезону з
початку червня до кінця серпня відпочиваючих доставляють на острів два
комфортабельних теплоходи. З бухти Глибока здійснивши піший перехід можна вийти
на невлаштований дикий пляж, що знаходиться на узбережжі “відкритого моря”
Каркінітської затоки. Рекреаційна структура морського узбережжя представлена
12,9 км придатних для пляжів, у тому числі - 5,5 км шириною більш як 25 м та
7,4 км шириною від 10 до 25м.
Острiв
Джарилгач знаходиться за 8 км вiд Скадовська, його площа 5605 га, а довжина 42
км. Загалом острів складається з двох різних по характеру частин. Схiдна
частина широка, довжиною 23,2 км i шириною до 4,6 км. На цій частині близько
200 солоних водойм i невелика кількість прісних, загальною площею 949 га.
Захiдна частина починається бiля селища Лазурне, довжиною 18,5 км i шириною вiд
30 до 430 м, на неї припадає лише 6% загальної площі острова. Джарилгач по сутi
є великою косою, та через перiодично виникаючу промоїну в його захiднiй,
вузькiй, частинi отримав назву острова. На острові розмiщенi коси Левкiна,
Дурiлова, Мiлка, Глибока, Ведмежа та Синя. Острів відділений вiд материка
Джарилгацькою затокою.
Джарилгацька
затока має значне розширення, її довжина – 41 км, максимальна ширина – 10 км
(бiля села Красне), мiнiмальна ширина – 1 км (бiля селища Лазурне), середня
ширина – 7,6 км, площа затоки – 230 квадратних кiлометрiв (29 760 га).
Вiдношення довжини до ширини складає 5,4, максимальна глибина затоки трохи
перевищує 8 м, середня глибина – 3,5 м, бiльше 30% площi затоки (9 380 га)
припадає на мiлководдя глибиною до 1 м. Поверхнева морська вода має солонiсть
10-18,5 г/л, придонна вода на глибинах 1-30 м має солоність 19,5 г/л. Приливи i
вiдливи на Чорному морi практично вiдсутнi, їх максимальна амплiтуда не
перевищує 8 см.
Схiдна межа
Джарилгацької затоки проведена умовно вiд схiдного кiнця Джарилгача до мису
Каржинський. Каржинськi острови входять в Джарилгацький природний комплекс.
Розташовані дані острови за 9,5 км на схiд вiд Скадовська, у прибережнiй смузi
затоки. Складаються з двох островiв площею 3 га, острови роздiленi протокою з
в‘язким дном, захiдний острiв вiдокремлений протокою 250-300 м вiд кiлометрової
коси, що йде вiд материкового берега на схiд. Обидва острови низькi, з
мiлководними бухточками i солоними озерцями з солеросом по березi, покритi
густими заростями комишу, на схiдному островi є невеликі зарослi лободи
татарської, полину i пирiю подовженого, а на піщаному березi є катран
понтiйський. На островах гніздяться веслоногi, лелеки, гусячі, воронi, чайки та
великий баклан Неподалiк Каржинської
затоки, бiля села Озерне, розташоване озеро Каржинське, площею 0,92 кв. км.
До складу
Джарилгацького природного комплекса входять також Каланчацькі острови (місцева
назва Пташині острови або Чумаки). Острови розташовані в 22 км на схід від
Скадовська, складаються з 4 островів, 3 з яких існують у вигляді пісчаних
наносів, котрі періодично підвищуються над водою і позбавлені рослинності.
Загальна площа островів 15 га. Основний Каланчацький острів витягнутий з заходу
на схід, серповидної форми, площею більше 10 га. Південний берег острова має
добре виражений пісчано-черепашний пляж, північний берег низький заболочений. З
великою кількістю малих озер. Велика частина острова з північної сторони вкрита
очеретом (Phragmites australis). На островах
відмічено 22 види птахів, серед них найбільша популяція чорноголової чайки –
16000 пар.
На клiмат
острова Джарилгача впливає близькiсть моря, рiвнинний рельєф острова i висока
швидкiсть вiтрiв. Весна коротка (1-1,5 мiсяця), характеризується швидким
настанням температури зовнiшнього середовища, останнi веснянi заморозки
зазвичай бувають у другiй половинi квiтня. Лiто спекотливе, засушливе, триває
майже 5 мiсяцiв. Осінь продовжується 3-3,5 місяці та характеризується
збiльшенням хмарностi i кiлькостi днiв з опадами. Найбiльш раннi осiннi
заморозки бувають у першiй декадi жовтня. Зима коротка (2-2,5 мiсяця), м‘яка, з
частими значними вiдлигами. Снiговий покрив встановлюється у другiй половинi
сiчня i сходить у другiй декадi лютого. Непорушний лiд встановлюється лише в
найхолоднiшi зими. Плаваючий лід з‘являється щорiчно i тримається 5-30 днiв.
Найбiльший льодовий панцир спостерiгався взимку 1953/54 рр., коли
Джарилгацька затока замерзла повнiстю. Середньорiчна температура за чотири
останнi десятилiття склала +10,24о С, мiнiмальна температура
спостерiгалася 28.01.1954 р. i була -27о С, максимальна температура
+50о С зафіксована 2.08.1986 р. Острiв відзначається
найбільшою тривалістю сонячного сяйва та максимальною у межах України сумарною
сонячною радiацiєю. Максимальна кiлькiсть опадiв на добу 87,6 мм 12.08.1964 р.
Сильнi шторми є рiдкiстю, максимальна швидкiсть вiтру 40 м/с сягала
19.07.1973 р. Шторми зi швидкiстю вiтру бiльше 20 м/с вiдбуваються
переважно з жовтня по травень.
На островi
мiстяться лучно-болотнi i болотнi ґрунти, дерново-пiщанi та супiщанi ґрунти, що
мають пiщаний або глинисто-пiщаний склад та безкарбонатнiсть. Цi ґрунти дуже
легко розвiюються вiтрами, вони малорозвиненi, мають незначний гумусовий шар
бурого забарвлення, гумусу мiстять лише 0,1-0,5%. Розвиненi дерново-пiщанi з
бiльшим гумусовим шаром мiстять 0,5-0,8% гумусу. Близько 10% територiї острова
представлена слабогумiфiкованими i негумiфiкованими пiсками, 3%
черепашково-пiщаними вiдкладеннями. Дослідження 2003 р. показали, що на острові
Джарилгач (озеро Синє) зустрічаються поклади пелоїдів, загальні запаси грязі на
острові сягають 49 м2.
Рiвень
ґрунтових вод на островi 0,2-1,1 м, поряд з сильно-мiнералiзованими ґрунтами є
незначна кiлькiсть прiсної верховодки на глибинi 0,4-0,5 м. Розміри природних
прісних водоймищ до 150 м в довжину і 15 м в ширину, штучні прісні водойми 20
на 45 м. На острові знаходяться три артезіанські скважини: одна біля
Джарилгацького маяку, дві на кордоні. Для тварин також робляться водопійні
копанки.
Планктон
острова представлений кількома сотнями видiв одноклiтинних водоростей, у лiтрi морської
води зустрiчаються кiлька сотень тисяч дiатомових, перидiнiєвих, зелених та
евгленових водоростей, з бурих водоростей найбiльше зустрiчається цистозейра
бородата (Cyctoreseira barbata).
Бентос
представлений макрофiтами: морська трава (Zostera marina), морська трава мала
(Zostera noltii), рдеста гребенчата (Potamogeton restinatus), фiлофора ребриста
(Phyllophora nervosa) та харовi водоростi (Characeae). Харовi водоростi
утворили впродовж вiкiв знаменитий цiлющий чорний мул. Крiм того, в затоцi виявлено
червонi водоростi, придатнi для виготовлення агар-агару, а на мiлководдi
зустрiчається рупiя морська (Ruppia maritima) та цанiкелiя болотна (Zannichelia
palustris).
Мікрофлора
острова представлена 57 видами грибів, що належать до семи класiв, найбільше –
34 види – належать класу ржавчастих (Uredinales). Флора представлена 5 видами
мохiв, тут росте мох брахiтецiй бiлуватий (Brachytecium albicans), мох тортула
пiскова (Tortella inklinata), а
безпосередньо бiля берегiв часто зустрiчається мох фунарiя вологомiрна (Fynaria
hygrometrika). З 26 видiв лишайники представленi переважно трьома видами:
єпiгейними, що ростунь на пiщано-черепашкових вiдкладеннях - лишайник кладонiя
(Cladonia convoluta); єпiфiтами, котрi ростуть на деревинi чагарникiв i кущiв;
єпiлiтними, яких можна зустрiти на черепашках та бетонних спорудах. Із
збiльшенням засолення зростає покриття лишайникiв i досягає 30-40%. На
материковому узбережжi зустрiчаються солерос (Salicornia), мох брахiтецiй
бiлуватий (Brachytecium albicans).
Серед судинних
рослин на острові росте 499 видiв
голонасiнних i покритонасiнних, що належать до 252 родин i 72 сiмейств.
З вказаних рослин 51 ендемічних видів, тобто таких видів, що зустрiчаються у
межах конкретного місцезростання. 11 видiв занесенi до Червоної книги України,
4 - до Європейського червоного списку (до того ж - численнi). Тут знайдено
також 7 рiдкiсних видiв орхiдних рослин, бiльшiсть яких виявилися найбiльш
пiвденними в степовiй Українi. 22 види рiдкiсних судинних рослин знаходяться
тут на межi зникнення. За різноманіттям рослинного світу та за кiлькiстю
рiдкiсних видiв Джарилгач випереджає свого тисячолітнього супутника - Тендру.
Подалi вiд берега росте полин (Artemisia santonica), а на самому узбережжi
зустрiчаються солесос (Salicornia). На островi можна бачити рослини церамiя
червоного (Ceramium rubrum), дазiї (Dasya), полiсiфонiї (Polisiphonia), ковили
днiпровської (Stipa borysphenica), меч-трава болотяна (Cladium mariscus) та
золотобородник цикадовий (Chrysopogon gryllus), занесенi до Червоної книги.
На північному узбережжі Джарилгацької затоки
домінують полин сантонiнський (Artemisia santonica) - на захiд вiд Скадовська,
та полин таврiйський (Artemisia taurica) - на схiд вiд Скадовська. На
пiдвищеннi переважає типчак, або костриця валiська (Festuca valesiaca), житняк
гребiнчастий (Agropyron pectinatum), рiдше – ковила волосиста (Stipa
capillata). Наявнiсть житняка в якостi переважаючого виду характерно тiльки для
полинно-злакового степу. В прогалинах росте тонконiг бульбастий (Poa bulbosa),
тюльпан Шренка (Tulipa schrenkii), мох тортула пiскова (Tortella inklinata),
полин австрiйський (Artemisia austriaka), на бiльш солонцюватих ґрунтах –
камфоросма (Camphorosma), на засолених ґрунтах – лишайник кладонiя (Cladonia
convoluta).
З 1960 р.
Скадовське лісництво висаджує на острові дерево-чагарниковi породи, з яких
більш-менш прижилися i ростуть лише деякі: лох вузьколистий (Elaeagnus
angustifolia), лох срiблястий (Elaeagnus argentea), тамарикс галузистий
(Tamarix ramosissima), в‘яз низький (Ultus pumila), тополя чорна (Populus
nigra), бiля прiсних водойм зустрiчається верба гостролиста (Salix acutifolia),
подекуди зустрiчається бiла акацiя (Robinia pseudoacacia). Висаджували на
острові також сосну (Pinus sysvetris), її насадження в 5 га існувало до 1978
р., коли взимку дерева були об’їдені оленями.
З простіших
вiдомi малоресничнi iнфузорiї (Oligotricha), дрiбнi гiдромедузи дiаметром 1 мм
у Hydractinia cornea i 20 мм у Campanyllaria johnstoni. З великих медуз добре
вiдома вухата медуза (Autelia aurita), найбiльш багатий зоопланктон видами
класу ракоподiбних (Crustacea). Цiкава i фауна острова, серед комах є кориснi
види (запилювачi та ентомофаги) i шкiдливi (кровососи i фiтофаги). Запилювачi
представленi в першу чергу бджолиними (Apoide) та двома видами двокрилих. До
ентомофагiв належить велика кiлькiсть хижих i паразитних видiв - їздцi, оси,
окремi види мурашок, деякі групи сiтчатокрилих, богомоли та метелики. На
острові можна знайти 35 видів прямокрилих, більше 200 видів рівнокрилих, 30
видів клопів, 250 видів метеликів та 33 види жуків. Окремi види комах
представляють значний iнтерес для колекцiонерiв i мають естетичне значення.
Комахи-кровососи - комарi i гедзi – знижують рекреацiйну цiннiсть острова, а
деякi з двокрилих шкодять диким копитним. До Червоної книги України та до
Європейського червоного списку занесенi 15 рiдкiсних видiв комах Джарилгача, а
саме: скарабей священний, махаон, великоглазка мала, бражник малий, джміль
пахучий та мурашиний лев.
На
материковому узбережжі, в пiдстилцi лiсосмуг та на добре зволожених ґрунтах,
зустрiчаються дощовi черв‘яки, мокрицi та багатонiжки, а також до 60 видiв
павукiв. На початку березня оживають вiд зимового зцiплення клопи-солдатики та
семикрапковi сонечка. З квiтня з‘являються жуки-чорнотiлки, жужелицi. В травнi
можна спостерiгати листоїдiв, довгоносикiв, вусачiв, могильникiв, починають
вилiтати метелики голуб‘янок та совок. З кiнця червня починається лiт
метеликiв-жовтушок, перламутрiвки, з‘являється сарана, прус iталiйський, коники,
богомоли.
Фауна моря
рiзноманiтна, серед молюскiв найбiльш помiтнi двостулковi устрицi (Ostrea
edulis), мiдiї (Mylitus galloprovincialis) та червононогi рапани (Rapana
thomassiana). З десятиногих - кам‘яна та трав‘яна креветки, два десятки видiв
крабiв. Численними є рачки-бокоплави, краби-плавунцi, раки-самiтники. Серед
заростей ховаються морськi йоржi (Scorpaena porcus). Товщу води вiд поверхнi до
глибини 150-200 м населяють медузи - коренеот (Rhizostoma pulmo) та урелiя
(Aurelia aurita). В пiщаному ґрунтi моря
закопуються черви-полiхети. Ними харчуються бички (Gobiidae), чорноморська
камбала (Pleuronectes platessa), осетровi риби (Acipenseridae) - стерлядь та
севрюга. В пiсок зариваються скати, або морськi коти (Dasiatis pastinaca). В
солоних лиманах серед зостери ховаються зеленушки (Symphodus ocellatus),
морськi голки (Syngnathidae), морськi коники (Hippocampus ramulosus),
бички-травники (Zosterisessor ophiocephalus) та iн. В затоці зустрічаються
цінні промисловi риби - чорноморський оселедець (Alosa pontika), тюлька
(Clupeonella cultriventris), бичок-кнут (Mesogobius batrachocephalus), шпрот
(Sprattus palericus), глос (Platichthys flesus), катран (Sgualus acanthias) та
кефаль (Liza aurata).
Типовi
представники герпетофауни - ящірка різнобарвна (Eremias arguta), гадюка степова
(Vipera ursini) та звичайний вуж (Natrix natrix), батрахофауни - зелена ропуха
(Bufo viridis), звичайна квакша (Hyla arborea). А загалом герпетофауна острова
в цiлому бiдна: 5 видiв плазунiв i 2 види земноводних. Виключно біля прісних
водойм зустрічається болотна черепаха (Emys orbikularis).
Пташине
населення острова складає 248 видiв птахiв – це тi, що зимують тут, гнiздяться,
пролiтають пiд час мiграцiй чи залiтають вiд випадку до випадку. Гнiздовий орнiтокомлекс
острова та прилеглих акваторiй налiчує 20-25 тисяч пар птахiв. А пiд час
зимiвлi та пташиних мiграцiй тут (разом iз Каркiнiтською затокою) скупчується
до 150 тисяч пернатих, головним чином - водоплавних. Безпосередньо на узбережжi
знаходять притулок та корм мiгруючi водоплавнi птахи, серед них – лебiдь кликун
(Cygnus cygnus) та шипун (Cygnus olor) мають до 7 тисяч особин, лиски, сiрi
качки та iншi качинi. Саме через Джарилгач пролягає i шлях прольоту степового
журавля, жайворонка, перепела, курiпки, ворони, дрiбного сокола. Бiля моря
зустрiчається багато чайок, диких качок (чорноголова чайка, крижень, чирок,
нирок, свищ, чернь, шилохвiст), куликiв: травника (Trigna totanus), турухтана
(Philomachus pugnax) та великого улiта (Trigna nebularia). Тут мешкають також
гуски (сiра та бiлолоба), лиски, баклани, крячки, кроншнепи. 47 видiв птахів,
що зустрічаються на острові, занесенi до Червоної книги та червоних спискiв, у
тому числi: рожевий пелiкан, огар, степовий орел, дрофа, чорний лелека, степовий
журавель та iншi. В серединi ХХ ст. зникли: огар (Nadorna ferruginea), степовий
журавель (Anthropoides vigro), дрофа (Otis tarda), довгоносий крохаль (Mergus
serrator), степовий лунь (Cirkus macrourus) та iн. Спецiалiсти лiсництва
провели аклiматизацiю фазанiв (Phasianus
colchicus), спочатку, в
1974 р., їх було 150 особин.
На островi
налiчується 15 видiв ссавцiв. Серед комахоїдних: їжак бiлогрудий (erinaces
concolor), землерийки мала та бiлобрюха. Два види ссавцiв занесенi до Червоної
книги. Це – тушканчик великий (allastaga jaculus) та тхiр степовий (mustela
eversmanni), мишi роду Sylvaemus та Mus, сiрi суслики та хом‘яки. Тут
зустрiчаються заєць-русак (Lepus europaeus), лисиця звичайна (Vulpes vulpes). В
1929 р. майже вся популяція лисиць була знищена єгерем, але пізніше відновилася
і вже в 1970–х взимку єгері відстрілювали до 100 лисиць. На початку ХХ ст.
Кількість лисиць знаходиться в межах 20-25 штук. Єнотовидний собака
(nyctereutes procyonoides), завезений до Європи з Далекого Сходу, поселився на
островi сам, без втручання людини, і нині його кількість не перевищує 10 осіб.
Самостiйно потрапив на острiв i дикий кабан (Sus skrofa), його кiлькiсть на
островi складає вiд 6 до 12 особин. На материковому узбережжі зустрічається
також ховрах малий (Citellus pigmaeus) та слiпак пiщаний (Spalax arenarius). В
XVІ-XVІІІ ст. звичними мешканцями краю були благородний олень (Cervus elaphus),
дикий кабан (Sus skrofa), сайгаки (Saiga tatarika), а до XІХ ст. –
тарпани (Eguus gmelini).
Спецiалiсти
Скадовського лiсництва з вересня 1972 р. почали аклiматизацiю шляхетного
оленя (Cervus elaphus). На острiв
Джарилгач з острова Бiрючий, що в Азовському морi, було завезено 13 оленiв. У
1980 р. завезли 12 європейських муфлонiв (Оvis ammon), а в кiнцi 80-х завезенi
ланi (Сervys data). Нинi на островi близько 300 оленів шляхетних, 180 муфлонiв,
14 кабанів i 150 ланей.
У
Джарилгацькій і Каркінітській затоках Чорного моря зустрiчається три види
морських китоподібних ссавців (Cetacea) – два види дельфінових (Delphinidae) і один з родини морських свиней
(Phocoenidae). Це дiльфiн-бiлобочка або звичайний (Delphinus ponticus) та
чорноморська алафiна (Tursiops truncatus). Хоча найчастіше в Джарилгацькій
затоці зустрічається пихтун або звичайна морська свиня (Phocaena). Усi
китоподібні занесенi до Червоної книги України.
Лиховид Олег Миколайович